A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Павлівська громада
Волинська область, Іваничівський район

с. Старий Порицьк

Старий Порицьк

 

Анкета населеного пункту

                  Мальовниче село Старий Порицьк розкинулося у південно-західній частині Волинської області, недалеко від річки Луга.  Село є адміністративним центром Старопорицької сільської ради, до складу якої входить село Клопочин. Населення мешканців сільської ради  станом на 01.01.2017 року – 656 чол. Розташоване за 10 кілометрів від селища Іваничі.                         

Значні для села історичні події

                         Безкрає поле – земля моїх дідів і прадідів…Моя земля, мій край, моя кохана сторона – мовить кожна людина про свою Батьківщину. Певно, так само виспівує прудкокрилий птах, коли повертає до рідного гнізда. Це Божий закон любові до роду – прароду, до місця, де ти пустив своє коріння у чисті джерела рідної землі. Такою рідною землею для нас є земля нашого села. Ось напис , на якому викарбовано літери, яких не змиє дощ і не випалить сонце: « Старий Порицьк».  Із дороги до села видно зелений берег, яким протікає річка Луга. На її правому березі і берегах озера  виросло село, одне з найдавніших волинських сіл. Як людина має свою біографію, так і для села притаманна власна історія. Стара назва села – Порічеськ. Вперше в писемних джерелах згадується на початку XV століття. В дарчій грамоті князя Вітовта під 1407 роком йде мова про село « Порицко и другое Порицко», яке князь подарував своєму слузі Іллі Вячковичу. Назва, очевидно,  пов’язана з тим , що поселення розташовувалося по обидва боки річки, яка ділила його на дві частини. Отож, за правобережною частиною населення закріпилася назва Старий Порицьк . Згадку про село маємо неодноразово в пізніших документах під 1450, 1571, 1765 роками. Належало до Володимирського повіту Порицької волості.

                       Село у різні історичні періоди належало князям Порицьким ( XVI ст..) ; волинським шляхтичам Загоровським та польській родині графів Чацьких ( XVII – XVIII ст..). Власне за останніх власників у XVIII столітті на місці старої дерев’яної церкви з XIV – XVI століть був побудований новий храм в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці, який зберігається до нашого часу у селі. Чацькі були останніми власниками Порицька і володіли ним до 1839 року.

                     У XVI столітті в селі налічувалося не більше 7 осель. Жили тут переважно бідні селяни, які працювали на землях панів. Коли власником Порицька став Вацлав Чацький, люди почали працювати на його заводах – пивоварному, шкіряному і цегельному, у цеху з виготовлення дьогтю і скипидару,  годували арабських коней. Власник Олександр Порицький вносив плату за своїх підлеглих до Порицької волості.

                    Адміністративних приміщень село не мало, адже через річку був Порицьк, де була пошта., телеграф, земська станція, фельдшерський пункт, аптека, школа та 48 крамниць.

                      Село є найбільш відомим за часів національно-визвольного повстання : 1831 року тут відбулася битва корпусу польського генерала Дверницького з драгунами генерала Рудигера. Полеглі в цій битві були поховані в могилі  біля села, на той час  уже, до речі, названого фільварком. Також поблизу села знаходилася могила польських повстанців, полеглих у битві з царськими військами 2 листопада 1863 року. До другої світової війни на цій могилі стояв дерев’яний хрест і кожного року проводилася відправа. На сьогоднішній день ці поховання не збереглися.

                   В роки Першої світової війни село майже згоріло. У березні 1919 року тут відбулися бої між українським та польським військом.

                     В кінці XIX століття в Старому Порицьку було 105 будинків, дерев’яна церква на місці старої і початкова школа. Хатини здебільшого були приземкуватими, з маленькими віконцями, вкриті соломою та очеретом. Поступово село переселилося від озера ближче до дороги. Таким чином змінило місце і почало розростатися там, де знаходиться сучасний центр.

                      Із 1929 року старопоричани почали працювати у колгоспі, з’явилася перша техніка, хоча приходилося ще навесні засівати поля вручну. У тяжкому 1933 році вижили всі мешканці села, адже продуктів у селян не забирали. А потім ще одна біда прийшла: в 1941 році забрали чоловіків на фронт захищати рідну землю. Село німці не бомбили, тому все збудоване залишилося. У 1942 році почали забирати молодь на примусові роботи до Німеччини. Війна залишила після себе невиліковні рани. Віддали своє життя на полі бою односельчани, їхні імене викарбувані на Обеліску слави у сусідньому Клопочині. У повоєнні роки платили податки: молоко, яйця, м'ясо, городину.

                       В середині 50-их років з’явилась електрика, радіо. З’явився перший телевізор, і все село ходило дивитися телевізійні передачі. Прийшло цивілізоване життя. Жили дружно, у кожній сім’ї – власна історія, шанували звичаї і традиції своїх предків, у скрутний час приходили на допомогу, інколи влаштовували толоку. Усім селом проводжали юнаків на службу. Часто грали весілля, бо сім’ї здебільшого були багатодітні. До послуг селян відкрили побутову майстерню, де працювали шевці та перукар.

Освіта

                     Освітню діяльність вперше у селі розпочали, коли графи Чацькі збудували дерев’яну церкву. Члени цієї родини були освіченими та підтримували прагнення селян бачити своїх дітей освіченими. Так було відкрито церковну-приходську школу на 3 класи, в якій вчили дітей писати, читати, а також рахувати. Так, як учнями були діти селянських родин, то навчання у школі починалося після завершення сільськогосподарських робіт з жовтня місяця з приходом календарної зими, а завершувалося навесні, коли вже сходив сніг. Тобто чітко окреслених термінів навчання не існувало. По закінченні трьох класів учні складали своєрідні іспити з грамоти, письма, арифметики, знання Біблії. З кожним наступним роком чисельність бажаючих вчитися збільшувалась. Священик постійно агітував батьків, щоб діти навчалися . Навчав учнів церковний диякон.

                    Після Першої світової війни  навчання у школі здійснювалося польською мовою, але два рази на тиждень проводилися уроки української мови.

                    Працювала школа і в часи Другої світової війни. У 1942-43 роках функціонувало 4 класи, хоча дітей було небагато. У перші післявоєнні роки вчителями були вихідці зі східної та центральної України, які приїхали за направленням. Першими вчителями були Варвара Пантелеймонівна та Надія Феодосіївна, але пропрацювали вони у школі 2 роки. Довго вчителювало подружжя Ляшуків – Петро Стратонович та Катерина Олександрівна. У той час вчилося дуже багато дітей різного віку. У класах були «переростки», тобто учні, які не відповідали співвідношенню клас-вік.

                   У 1987 році за кошти місцевого колгоспу, головою якого був Кулініч О.М., було збудовано нове одноповерхове приміщення, в якому почали працювати дитячий садок та початкова школа. Першим директором школи була Бабій Г.О., а з 1989 року її замінила Власюк С.П.

                  У 1994 році школу було реорганізовано у дев’ятирічну школу. У школі відкрили дев’ять класних кімнат, учительську, директорську, бібліотеку, велику їдальню. Завезли нові меблі: учнівські парти, шафи, дошки для письма, вчительські столи. Зміцнилася матеріально-технічна база кабінетів фізики, хімії, математики. Змінено внутрішній інтер’єр. За школою власними силами з ініціативи директора школа та вчителя фізкультури Секунди І.Й. розміщено спортивний майданчик з полем для футболу та волейболу, біговою доріжкою.

                    З 2002 року приміщення школи газифіковане. Перед дирекцією школи постало питання нормалізації температурного режиму. Так як шкільна котельня була розміщена далеченько, потрібно було вирішувати питання будівництва нової. Поряд зі школою , власними силами працівників, була збудована сучасна котельня . Проте питання модернізації шкільного приміщення на цьому не закінчилося. У 2009 році в усіх класних кімнатах та приміщеннях школи здійснено заміну старих вікон та дверей на металопластикові. Фінансування цього проекту відбулося за бюджетні кошти , вчительські та батьківські.

                   З 2004 року в День землі у школі садять саджанці фруктових дерев – за ці роки перед школою виріс молодий сад.

                  Учні школи бережуть пам'ять про тих, хто загинув у Другій світовій війні: доглядають обеліск загиблим односельчанам у селі Клопочин.

Свято - Успенська церква

                   Через тисячоліття доходить до нас велич багатьох християнських святинь. Такою святинею для старопоричан є церква, яка була збудована у 1874 році. Це пам’ятка історії, один із найстаріших храмів нашого району, де на сьогодні в кращих православних традиціях проводиться служіння Богу, відбуваються урочисті відправи по великих церковних святах.

                       Церква розташована у мальовничому місці поблизу лісу, озера і ставків з чистою й холодною водою, з красенями лебедями. Весь пагорб, на якому стоїть церква, вкритий зеленим килимом сон-трави і ніжними квітами медунки.

                       До наших часів збереглися розповіді, що саме на тому місці, серед лісу, колись була польська колонія. Одного дня жінка у лісі поблизу пенька побачила ікону Божої Матері, вона її забрала, проте ікона загубилася. Через певний проміжок часу знову на тому самому місці з’явилася ікона , це ніби було знаменням Божим, Божою звісткою, що тут повинен бути храм.

                    Точних відомостей про те, ким збудована церква немає. За переказами, церкву збудував польський граф Чацький, який мав тут великий маєток, для своїх прихожан. Інші перекази говорять, що церкву він збудував на честь весілля своєї дочки Ольги ( мешканців, які живуть біля церкви називають оліндерцями – Олін дар).

                     Будівля дерев’яна, покрита бляхою, завершує будівлю два куполи. Храм збудований у вигляді корабля. Це означає, що саме на кораблі кожен знайде спасіння і допливе до Господа, який врятує людей від влади диявола. Вхід дверей повернутий на захід.

                   За часів атеїзму храм не закрили, він був єдиним діючим храмом по всій окрузі.

                   На фронтоні храму – картина, яка відображає храмовий празник – Успіння Пресвятої Богородиці.

                   Храм розділяється на три основні частини: 1 – притвор; 2- середня частина; 3–вівтар, найсвятіше місце в церкві, де відправляється служба Божа й приноситься безкровна Жертва. Вівтар у церкві є символом неба, місцем особливого перебування Бога. Центральним місцем у вівтарі є престол, стіл Господній (під яким до сьогоднішнього дня зберігається символічний пеньок), на столі лежить Євангеліє, антимінс, хрест, ковчег для зберігання Дарів, і здійснюється таїнство Святого Причастя.

                   Вівтар розміщений на підвищенні, вище відносно інших частин церкви для того, щоб всім присутнім у церкві було добре чути Слово Боже, яке говорить священик. Вівтар відділяється від середньої частини церкви старовинним іконостасом, який є у церкві ще з часів побудови храму. Іконостас , як вікно у небо, складається з трьох рядів ікон, на яких зображені Святі, які існують у двох світах і об’єднують у собі життя на землі і життя вічне. Перший ряд – це ікони головних Спасителів та Матері Божої; другий ряд – ікони, де зображено великі свята, Господні та Богородничі празники; третій ряд – найважливіша ікона – Ісуса Христа на троні в оточені представлених в молитовних позиціях Івана Хрестителя з правої сторони та Матері Божої з лівої. Іконостас має троє воріт. Середні ворота називають Царськими, тому що через них сам Господь, Цар Слави, невидимо проходить в святих Дарах. Тому через ці ворота, крім священика, ніхто немає права проходити. По боках на них знаходяться ікони Божої Матері та Спасителя.

                   Є ще  бокові двері: зліва – дияконські, справа- паламарські. Направо від царських воріт висить   ікона Успіння Пресвятої Богородиці, вліво – Святителя Миколи Чудотворця.

                  Крім іконостасу, на стінах церкви розміщені ікони Божої Матері, Ісуса Христа, який       благословляє дітей, Великомучениці Варвари.

                  Підвищення, на якому знаходиться вівтар та іконостас, виступає значно вперед, в середню частину церкви. Це підвищення перед іконостасом називається сомеєю. Центральна частина його – амвон, бічні – криласи, де стоять віруючі, які співають церковні пісні, читають Апостола.

                    Хоругви – церковна виносна атрибутика, стоять по правій та по лівій стороні у церкві. Одні використовуються для хресного ходу при святах, інші – в обряді похорону.

                   Посеред храму , зверху, висить велика люстра – панікадило, яка запалюється у святкові моменти Богослужіння.

                  Престолом називається священний чотирикутний стіл, який знаходиться посеред вівтаря. На ньому лежить освячений антимінс, тобто полотно з частиною святих мощів, на котрому вишито образ Ісуса Христа у Гробі; Євангеліє; Хрест; Ноїв ковчег, де зберігаються частини Святих Дарів для причастя. Без антимінса не можна здійснювати службу Божу. Для збереження антимінс обгортається шовковою хустиною, яка називається ілітоном. Вона нагадує нам хустину, якою була обвита голова Спасителя в гробниці.

                     По лівій стороні вівтаря знаходиться невеликий стіл. Це жертовник. На ньому готуються Дари для таїнства причастя. Тут є також посуд з усім приладдям, а також розп’яття Ісуса Христа. Ніхто , крім священиків,немає права торкатися цих предметів.

                    По правій стороні храму – ризниця, приміщення, де зберігаються ризи, підризники, тобто одяг священика та прислужників.

                    У вівтарі знаходиться кадило з ладаном. Молитви, які лунають у храмі повинні легко підноситися до неба подібно диму кадила і щоб благодать так осявала віруючих, як обволікає їх дим кадильний.

                     Дзвіниця також дерев’яна, вона розташована зразу біля церкви. Було на дзвіниці три дзвони   ( 80-50-30), тепер докупили ще одного. Старих дзвонів так і не знайшли. Під час Великої Вітчизняної війни дзвони закопали, але ніхто не пам’ятає де саме.

                    Дзвін використовується для того, щоб скликати віруючих на молитву до храму. Дзвін одного дзвона – благовість, дзвін усіх дзвонів – три дзвін,виражає християнську радість, лунає на великі свята; передзвін – дзвін з приводу сумної події.

                     У храмі є чотири цінні ікони, старовинна Євангеліє. Старожили розповідають, що в часи атеїзму з церкви викрали всі старовинні книги, але остаточно виявити винуватців через брак інформації неможливо.

                    Близько 30-ти років служив у храмі священик Микола Вижва, який і похований на парафії. Більше 20-ти років служить батюшка Ярослав Мельничук.

Сучасний стан села

                  Село розросталося. На околиці почали зводити приміщення тваринницьких ферм, тракторної бригади. Процвітав колгосп, будувалися сучасні хати. Добру пам'ять вписали в історію села голова колгоспу Василь Михайлович Мартинюк та багатолітній голова Чабан Раїса Миколаївна, які зробили чимало справ, допомогли збудувати нову школу, садочок, фельдшерський пункт, нове приміщення контори та сільської ради. Сьогодні колгосп – сучасне сільськогосподарське підприємство, метою створення якого є ведення та розвиток органічного виробництва.

                  Окрасою села є будівля школи. Батьки , вчителі, місцева влада доклали багато зусиль, аби школярі мали затишний , світлий дім. Педагогічний колектив, на чолі з директором школи Секундою І.Й., прикладає всі зусилля , аби у світ виходили добрі, чесні, працьовиті люди. А діти віддячують їм хорошими успіхами у навчанні, спортивними досягненнями. Ще у школі є невеликий молодий фруктовий сад. Саме сюди бігає дітвора за свіжими яблуками, грушами та сливами. Перед школою розбито красиві квітники.

                    Нове життя отримав і дитячий садок. Євроремонт зробили завдяки зусиллям керівників місцевого господарства Валентина та Олександра Обштирів. Адже майбутнє наше – у цих затишних групах з дитячими малюнками та аплікаціями. За сприяння народного депутата Ігоря Гузя відкрито дитячий майданчик.  Завідуюча  Смоленська І.В. разом із працівниками дбають, щоб садочок був одним із кращих у районі.

                  Неподалік школи височіє сільський будинок культури. У ньому розташована і бібліотека, у якій багато художньої та наукової літератури. До 90-их років у клубі демонструвалися кінофільми, організовувалися вечори відпочинку, ставились вистави. Сьогодні там проводяться різні культурні програми та сільські збори.  Працює гурток художньої самодіяльності, учасники якого під керівництвом районного депутата Семенюка П.І. виступають не лише у селі , а й на районних та обласних концертах.

                    У селі є відділення зв’язку, фельдшерський пункт, магазин, територіальний центр для одиноких громадян.

                 Сьогодні у селі налічується   будинків, у деяких з них проживають літні бабусі й дідусі, діти яких залишили батьківську домівку з різних причин. У новозведених оселях мешкають молоді сім’ї, котрі продовжують справи і традиції своїх предків.

                  А ще село – це розкішний вінок природи. Є багато мальовничих куточків, які милують око кожного, хто приїжджає сюди. Через те, що село біля озера, ранками кутається в легкі тумани. Вони, як хмари, пропливають над селом і зникають далеко над полями, коли піднімається сонце. Все в житті має свою назву. Так і люди , за час розвитку села давали назви своїм лісам, полям, вулицям. Так перші поселенці на вулицях залишили свої назви «Бадуня», «Горішина», «Горбків», «Горанка». Старожили пригадували, що з Оліндерні ( вулиця Павлівки)йшли підземні ходи, але чи точно вони доходили до села, відомостей немає.

                  Як і кожне село на Україні, село Старий Порицьк складається з довгих вулиць та маленьких куточків. Вулиці села освітлені і майже на всіх є асфальт, вони завжди прибрані та впорядковані. Через село в’юнко в’ється, мов стрічка , дорога, що єднає село із сусідніми селами Риковичі та Клопочин. У селі прокладено водогін, а згодом в 90-их роках підведено газопровід .

                   Минули роки. Багато чого змінилося в селі і його жителях. Мінялися влади, обставини життя людей. Село розвивається і варто, все-таки, підтримувати його авторитет, заради історичної пам’яті, заради майбутнього. 

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь