Павлівська громада
Іваничівський район, Волинська область

с. Риковичі

 

Риковичі

 

 

Анкета населеного пункту.

     Село Риковичі розташоване за 14 км. від районно­го центру і залізничної станції  смт. Іваничі, 80 км. – від обласного центру. Населення станом на 01.01.2017року - 998 чол., 315 дворів.

Вступ

     Хтозна, чи можна знайти в світі кращий куточок, аніж ті місця, звідки ми родом... Тут нам уперше повіяло запашним вітром, запроменилося сонячним сяйвом, дихнуло в обличчя теплом рідної землі, продзвеніло у вухах ластівчиним щебетом і колисковою піснею, залунало з материнських вуст мовою України. А потім —- із заповітним словом — передалась і свята мудрість поколінь, і незнищенні звичаї, й давно відшумілі події, й запорошені часом постаті далеких пращурів.

   Перша згадка про Риковичі в історичних документах належить до 15ст.. Спочатку це було невеличке поселення із 9 хат і називалося „Палажівкою”. Згідно з легендою, яка побутує серед місцевих жителів, свою назву село отримало на честь іноземця Рикова,  який на території даного поселення збуду­вав вітряк (млин).

      Після Люблінської унії 1569 р. Риковичі у числі інших укра­їнських міст і сіл захопила шляхетська Польща. У 1795р. після ІІІ поділу Польщі село увійшло до складу Росії.

    У 1862р. у селі було складено Уставну грамоту,згідно якої земля навколо села належала графу Чацькому, який проживав у Порицьку і мав три фільварки: у Риковичах, Радовичах, Конюхах. У  Риковичах управляючим був пан Шатурський. До його володінь належала ферма, ліс, який тягнувся від західної околиці села на південний схід до сусіднього села Загорів. З лівого боку — велике і глибоке озеро. На західній околиці села знаходилось 7 ставків. У цей час у селі проживало 296 селян у 91 дворі. За цими дворами було закріплено 49 десятин 1588,5 сажнів присадибної землі, 1047 десятин 1758 сажнів польової, 261 десятина 2239 сажнів сінокосу.

   Із усієї польової землі, що знаходилась у користуванні селян, на кожен двір припадало від 13 дес.72 саж. до 15 дес.168 саж. За користування земельними наділами селяни щорічно мали сплачувати величезні викупні платежі, що становили 1924 руб.96,5 коп. у 1863 році і 696 руб. 49,5 коп. у 1866 році.

Значні для села історичні події

      У 1919 році село було захоплено білопольськими військами і за Ризьким договором 1921 року знову відійшло до буржуазно - поміщицької Польщі і знаходилось під її пануванням до вересня 1939 року. У 1930 році у фільварку поміщика Перєтятковича у Риковичах відбувся страйк сільськогосподарських робітників — один із найбільших на Волині. Власник фільварку змушений був погодитися на всі вимоги страйкуючих.

  У 1939 році у селі була встановлена  радянська влада. Відразу ж було створено селянський комітет, а незабаром і сільську раду, яку очолив Киричук Семін.

     10 квітня 1940 року була створена комсомольська організація. Першим секретарем став Лемешко Степан Оксентійович.

    У роки Великої Вітчизняної війни на території села стояла діюча військова частина. У 1942 році протягом доби перебувало з’єднання Ковпака. 31 січня 1944 р. в одному з боїв за визволення села Риковичі був смертельно поранений партизан-ковпаківець із 7 стрілкового батальйону - Волобоєв Микола Іванович, могила якого знаходиться на сільському кладовищі. В червні 1944 р. село було визволено від німецько-фашистських окупантів військами І-го Українського фронту.

   На території села діяло з’єднання воїнів ОУН-УПА, яке налі­чувало 88 чоловік, усі вони були жителями с. Риковичі, хоробрими і мужніми борцями. Вони боролися до останнього і вірили у пере­могу. Основне завдання ОУН— підтримувати зв’язки з УПА, доставляти членам з’єднання їжу, одяг. Керівником з’єднання був Костюк Андрон Федорович, якого згодом заарештували і позбавили волі на 20 років. Покарання ніс у Караганді, повернувся додому у 1956 р. Син Костюка Андрона, Антін, з болем у душі згадує про своїх односельчан, яких зараз немає в живих.

     У повоєнні роки перед країною постали нові надзвичайно складні проблеми - утворення колективних господарств. Торкнули­ся вони і жителів села Риковичі. Зі спогадів очевидця : „Забирали в колгоспи корів, коней, увесь с/г реманент, забирали землю, а найбільш заможних селян відправляли у Сибір, тобто „розкуркулювали”, тому що вони не корилися радянській владі”. На Сибір були заселені родини І.П.Цемаха, Ф.П.Байбуха, Н.М.Яковініча, А.С.Палюка, С.Г.Оранського. У 1958р. вони повернулися назад на рідну землю.

     З 1964 року по 1994 рік -  колгосп ім.Калініна , який мав у своїх володіннях 2424га земель­них угідь, у тому числі 1716га орної землі. Особливо стрімко починає розвиватись колективне господарство на початку 80 років. В цей час головою колгоспу працював  Цюприк Степан Олександрович, який займав цю посаду до 2000 року.  Завдяки його старанням та наполегливості були   заасфальтовані усі дороги на території села , відновлювались старі та будувались нові приміщення ферми, була побудована нова майстерня. За високі успіхи в колгоспному виробництві 6 чоловік наго­роджено орденами Союзу РСР: Смутюк Марія — ланкова І бригади, Оранська Надія —  ланкова II бригади, Лукашук Надія — свинарка, Малюк Марія —доярка, Вінцюк Галина — зоотехнік, Тарасюк Микола — тракторист. 

  У 1984році відкрито новий типовий дитячий садок на 40 місць, а у 1993році адміністративне приміщення  села передане під середню школу.       Колгосп на той час був одним із перших у районі, славився високими врожаями зернових і технічних культур. Було розвинуте м’ясо - молочне тваринництво, бджільництво, рибництво.

   У 1994 році відкривається нова сторінка у житті селян : колгосп ім. Калініна перейменований в АПК, з1995 року розпочинається приватизація земель.

     У 2000 році створений сільськогосподарський кооператив ДП „ Луга-Нова”.

Освіта

    Школа   с.Риковичі своїми витоками сягає далекого 1907 року. Саме з цього року розпочинається відлік розвитку освіти. На той час у селі проживало 1116 жителів, із 90 дітей 8-11 років навчалося лише 64. Школа була церковно- приходською.

     18 березня 1925 року за Ризьким договором значна частина Волинської губернії, у тому числі і с.Риковичі, відійшла до панської Польщі. Так було утворено Волинське воєводство з центром у м. Луцьку. У договорі зазначалось, що особам української, білоруської та російської національностей будуть надані всі права для вільного розвитку їх мови, культури. Проте саме цей пункт був проігнорований окупаційною владою. Польський уряд проводив політику ополячення українського населення: закривалися українські школи, шкільні програми та підручники, особливо з історії та літератури, були пройняті духом польського націоналізму та шовінізму. У 1936 році воєвода Юзефський відзначав, що на Волині з 1732 початкових шкіл з українською мовою навчання - 11, що становило 0,6 відсотка від загальної кількості. Міністр освіти Грабовський мотивував закриття українських шкіл тим, що «українці при досягненні певного ступеня суспільної свідомості будуть вимагати національного возз’єднання зі своїми співвітчизниками у Радянській Україні». Внаслідок проведення такої політики кількість дітей на Волині, неохоплених школою, з кожним роком не зменшувалась, а збільшувалась. Якщо у 1930 році поза школою було 110 тис. дітей, то у 1936 році - 141 957.

   Зі спогадів вчителя початкових класів (колишньої учениці польської школи) Шевчук (Луцюк) Євгенії Володимирівни: «...У приміщенні польської школи на той час було лише 2 класні кімнати, які обігрівали грубками. Парти були широкі, дерев’яні, розраховані на двох або п’ятьох учнів, внизу під партою було місце для підручників. Підручники на цей час купляли кожному учневі батьки . Писали чорнилом і пером. Книги , які стояли на полиці у класі,  - оце і вся бібліотека. Усі діти повинні були носити шкільну форму: дівчата — сірий фартух, хлопці - костюми. До школи ходили цілий рік, канікул весняних чи осінніх не було, відпочивали лише влітку. Найбільшими святами у польській школі було Свято Миколая та Новий рік. На День Святого Миколая розігрували сценки, де обов’язково був Ангел, що роздавав подарунки та чорт, який бив непослушних різками. Оцінки ставили такі: «бардзо добже» - 5, «добже» - 4, «достатечно» - 3, «недостатечно» - 2. Навчання проходило у 2 зміни: перша зміна — 4 години занять у 3-4 класах , і друга зміна після обіду - по 2 уроки у 1 та 2 класах. Вчилися лише до 4 класу включно, потім продовжували навчання за програмою II та III курсу 4 класу. Всі предмети читалися на польській мові. Було всього два вчителі, а на урок релігії приходив батюшка - 2 рази в тиждень проводив уроки польською мовою і 1 раз на тиждень - українською. Після закінчення III курсу 4 класу польської школи переходили зразу ж на навчання у 7 клас школи с. Порицьк, яке на той час було районним центром, там навчання уже проводилось українською мовою.

       У 1939 році німецькі війська захопили Польщу , а у наше село прийшла радянська влада. На зборах селян оголосили, що навчання у школах буде безплатне ще й стипендію даватимуть. Я дуже зраділа, тому що перед тим мої батьки написали лист у Горохівську гімназію, щоб мене прийняли на навчання. Але коли тато дізнався, що за навчання треба платити 30 злотих у місяць, а мішок пшениці коштував 20 злотих, то про навчання залишалось лише мріяти. Коли прийшла радянська влада повернули мене у 6 клас. З польської програми залишилась лише одна арифметика. Закінчила я 7 класів радянської школи, але свідоцтва так і не отримала, бо почалася війна...».

   Впродовж трьох років окупації фашистською Німеччиною навчання у школі не проводилось, а приміщення старої школи було вщент зруйноване, тому навчання проводили у будинку людей, які були виселені у Сибір. У будинку так званої школи знаходилось лише 2 класні кімнати і учительська, а дітей шкільного віку було набагато більше, тому класні кімнати були розкидані по усьому селу. Не було зошитів, писали на мішках з-під німецьких снарядів, а чорнило робили з бузку. Катастрофічно не вистачало шкільних підручників, проте було велике бажання вчитися. Зарплата учителя становила 200 рублів, окрім того вчителям давали ще й пайок - 15 кг. муки, допомагали також і батьки.

   У 1948 році відкривається нове приміщення семирічної школи з чотирма класними кімнатами, медпунктом, буфетом. На посаду директора школи призначають Франчука Віктора Миколайовича, який керуватиме закладом впродовж 16 років. Середня наповнюваність класів на той час у семирічній школі становила від 18 до 21 учня, а загальна кількість учнів у школі сягала від 125 до 150 школярів.

    У 1959р. семирічну школу було реорганізовано у восьмирічну.

У 1960 році виходить закон «Про загальне і обов’язкове восьмирічне навчання» Четверо осіб (1940,1943,1945 років народження), під керівництвом Шевчук Є.В., Столярчук Г.М., Антонюка І.Я., за один рік закінчують 4 класи початкової школи. У цьому ж році виходить Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на семигодинний робочий день для техперсоналу».

Освіта села підпорядковується Нововолинському районному відділу народної освіти.

    За сприянням тодішнього голови колгоспу ім.Калініна М.Довгуна у 1975 році відкриває двері нове типове приміщення восьмирічної школи, у якому мають змогу навчатися усі учні, що проживають у мікрорайоні школи.

   З 1977 року у школі запроваджується кабінетна система навчання. Директором школи на той час працював Бичук О.Й., згодом на цю посаду був призначений Столярчук А.У.(1979-1085рр.), а з 1985 по 1989р. – Костюк А.П.

     У 1989 року восьмирічна школа перейменована у неповну середню, педагогічний колектив очолює Секунда Ігор Йосипович

   Нову історичну сторінку життя школи відкривають 90-ті роки. Реорганізація школи, що відбулася 1 вересня 1993 року дала великі можливості дітям с.Риковичі та навколишніх сіл Топилище, Білопіль, Жашковичі здобувати середню освіту у новому двоповерховому приміщенні. У школі збільшується загальна кількість учнів, вводяться нові предмети. Педагогічний колектив  очолює Недбайло Сергій  Федотович (1993-95 pp.), згодом на посаду директора школи  призначають молоду та енергійну вчительку - Поцілуй Зою Іванівну (1995р), яка вже більше  двадцяти років займає дану посаду.

    За 24 роки свого існування середня школа дала путівку в життя майже трьомстам випускникам, серед яких восьмеро нагороджені золотими медалями «За високі досягнення у навчанні»: Город Наталія (1995р), Лукашук Оксана (1996р.), Романюк Олександр (1997р.), Костюк Олена( 2002р.), Зіновій Жанна (2008р.) , Саноцька Ганна (2010р.), Когут Марія (2011р.), Божик Тетяна (2012р.),                                             

десять  - срібними «За досягнення у навчанні»: Страшко Валентина (1995р.), Петренко Валерій (1997р.), Романюк Олег (2000р.), Гурська Аліна (2002р.), Карпінська Іванна (2003р.), Коцюба Тетяна (2004р.), Гамота Ірина (2009р.), Дуда Володимир (2010р.), Ягусечко Олена (2011р.), Солодуха Лілія «2015р.)

Серед випускників школи є люди різних професій:   вчителі, інженери, медики, наукові співробітники, працівники сільськогосподарських ланів, юридичних структур.

 

                                                  Директори школи:

1948-1964рр.-Франчук Віктор Миколайович,

1964-1975рр.—Міцюк Павло Васильович

1975- 1979рр.- Бичук Олександр  Йосипович

1979-1985рр.-Столярчук Адам Улянович

1985-1989рр.-Костюк Анатолій Павлович

1989-1992рр.-Секунда Ігор Йосипович   

 1992-1995рр.-Недбайло Сергій Федотович  

 З 1995р.-  Поцілуй Зоя Іванівни.

                            Видатні постаті села

       Гамота Антоніна Василівна  - 16.04.1958 року народження. Після закінчення Берестечківського зоотехнічного технікуму (1977року) повертається у рідне село. Спочатку працює лаборантом,  а згодом зоотехніком колгоспу ім.Калініна. Заочно здобуває вищу освіту у Львівському зооветеринарному інституті.

    З 1982року по 1988рік - працює на посаді заступника голови колгоспу ім.Щорса  

( с. Топилище), а з1988 по 2000рік -  заступником голови колгоспу ім.Калініна. У 2002 році односельчани обирають Антоніну Василівну сільським головою.    На цій посаді вона перебувала впродовж восьми років. За цей період у селі було відновлено круглорічну роботу дитячого садка: побудовано нову котельню, проведено внутрішній ремонт приміщення , відкрито другу молодшу групу (2004рік), замінено усі вікна на енергозберігаючі (2009р.)  Та найбільшою ношею,  яка лягла на плечі цієї жінка, була газифікація села, яка розпочалась у 2004році.

    Завдяки її наполегливості , старанням та при підтримці  і фінансуванні  односельчан впродовж 2007-2009 років село було повністю газифіковане. Роботи по газифікації села виконувало ТОВ Торговий дім «Професіонал» у кредит  (Директор Ярмоленко О.Г.)

     Естафету свого попередника продовжив  молодий та енергійний уродженець села - Сапожник Андрій Степанович.

     Після закінчення 9 класу  Риковичівської загальноосвітньої школи здобуває середню спеціальну освіту у Горохівському  сільськогосподарському  технікумі. З 2001року працює головним економістом СВК «Волинь» у с.Дуліби, Турійського району, заочно навчається  у Тернопільській академії народного господарства.

    З 2004 року - помічник народного депутата Зубка Ю.Г.

    З 2010по 2015рік Андрій Степанович займає посаду сільського голови у своєму рідному селі. За п’ять років перебування на посаді зроблено чимало: перекрито приміщення дитячого садка, проведено ремонт фойє ,  залу для глядачів, спортивної кімнати , придбано котел і встановлено  опалення  у приміщенні будинку культури, а згодом поновлено і весь фасад  даного закладу. Проведено капітальний ремонт і відкрито  ФАП, повністю відновлено  освітлення села. Андрій Степанович не стоїть осторонь проблем школи. З його ініціативи  виграно проект «Місцевий розвиток орієнтований на громаду-2», вартістю 104тис. 23грн. , завдяки чому у школі було замінено усі вікна , міжкімнатні  та зовнішні двері .

     З 2016року – депутат  районної ради, помічник народного депутата Гузя І.В., у цьому ж році обирається головою Павлівської сільської ради .

    Туристично-краєзнавчі об’єкти

         Унікальною історичною пам’яткою архітектури села Риковичі Іваничівського району   є церква, яка, за хронологічними даними, зведена у 1889 році й освячена на Покрову, від чого й отримала Назву — Свято -Покровська. Святкують Покрову 14 жовтня за новим стилем, а миряни села Риковичі на Покрову мають престольний празник.

     Сам вибір місця під забудову церкви, так як і вибір місця для мо­литов, не був випадковим. В мальовничому куточку села, поблизу розкішних верб, в оточенні ставків та річки Білохи розташований Свято -Покровський храм. До 1889 р. на цьому місці знаходилась стара церква, але вона була замала для прихожан. Тому за рішенням громади села старе приміщення церкви було розібране і продане в село Цевеличі Локачинського району. На виручені пожертвування прихожани побудували нову церкву поряд,  де стояла стара. Будівля церкви дерев’яна, покрита бляхою. На церкві розташовано 7 куполів.

  Є купольна дзвіниця. На внутрішній стіні купольної дзвіниці викарбувані прізвища людей, які безпосередньо брали участь у перекритті церкви, виготовленні куполів. Серед них Олех Йосип, уродженець Закарпаття, який приїхав у село на заробітки, а сталось так, що наза­вжди лишився тут, створивши власну сім”ю.

   Церква свою засадничу конструкційну форму прийняла від архітектонічних зразків Єрусалимської святині, зберігши три вираз­но відокремлені частини : притвор, західну частину від входу,сере­дній храм, де збираються віруючі на час літургії та молитов, та третю - найголовнішу частину - вівтар, де здійснюється священиком богослужіння, знаходиться головне місце у всіх церквах — святий престол, на якому готується таїнство святого причастя.

  Сільський храм, як і більшість християнських храмів, збудова­но вівтарем на схід, де згідно з християнською релігією знаходиться центр землі - Єрусалим з Голгофою, звідки після Воскресіння Христа приходить спасіння.

 Свято - Покровська церква села Риковичі - це місце, яке викли­кає у віруючих бажання кожен раз повернутись у той чарівний заку­ток, спонукає до спогадів, роздумів.

     Відомими іконами, які знаходяться у храмі, є ікона Святого Чудотворця Миколи та ікона Свято -Покровська. Із спогадів старо­жилів цікавий один факт: у роки першої Світової війни Свято - Покровська ікона була викрадена із храму німцями, вони її брали в окопи під час боїв, віривши у її чудотворну силу. У 19 І 9 році ікона була повернута назад у храм і знаходиться там до сьогодні. Жоден хресний хід, який відбувається у селі, не обходиться без неї.

Із розповідей старожилів відомо  про настоятелів, які перебували в храмі:

  З 1915 по 1920 священик на прізвище Кесар

З 1920 по 1927 рік от. Іосиф, (Карпінський)

З 1927 по 1939 року от. Віталій Карбовський

З 1939 по 1950 рік священик на прізвище Зимко.

З 1950 по 1970 роки от. Євфімій (Білянський)

З 1970 по 1983 рік от. Олександр (Мельничук)

З 1983 по 1986 рік от. Іоанн (Дума)

З 1986 по 1989 рік от. Іоанн (Бігун)

З 1989 року от. Василій (Саноцький)

На честь 1000-ліття хрещення Русі було поставлено дерев’яний хрест на території церкви. На місці Престолу старої церкви поставлений металевий хрест. Ювілей 100-річчя Свято-Покровської церкви було відзначено в 1989 році. Святкове Богослужіння очолив архієпископ Варлаам за участю духовенства Іваничівської округи.

Владика привітав парафіян і побажав надалі молитовного настрою. В 2008 році у Великий піст в храмі перебували мощі свт. Фаддея.

  На сьогоднішній день у селі Риковичі налічується близько 800 парафіян, які підтримують церкву в належному стані.

  У селі проживає 50 сімей  іншої віри. Є молитовний дім.

  Цікава й неординарна історія річки Білохи, яка протікає на території села Риковичі. Найперші згадки про річку відносяться до VII ст. н. е. Святим місцем була річка у часи Київської Русі для древньоруського населення, а особливо — жіночої половини. До наших днів дійшли легенди, що, скупавшись у Білосі, жінки вилі­ковувались від безпліддя.

  Інші згадки про річку сягають часів монголо-татарської навали. Уже пізніше назва річки Білоха випливає з історичних джерел часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Білоха сьогоднішня — це річка довжиною 1075 метрів, з дна якої беруть крейду учні місцевої школи для своїх потреб. А ще завдяки водам річки Білохи  існує знаменитий великий ставок, відомий далеко за межами району та області, завдяки пудовим коро­пам і кілограмовим карасям..

Сучасний стан села

 Загальна площа орної землі с.Риковичі - 1855га, пасовищ - 87га, 49га знаходиться під забудовою присадибних ділянок.

У власності селян на даний час -  612 га. землі (2,06 га - орної землі та 0,17 га - сінокосу на 1 пай), 82 трактори, 30 комбайнів( у тому числі19 зернових), 19 грузових машин. Село повністю газифіковане.

У селі є дитячий садок «Колосок», у якому працює дві групи, які відвідують 40 діток . До послуг селян  ФАП, розташований у приміщенні дитячого садка, відділення зв’язку,  будинок культури, 3 продовольчі  магазини. На території села функціонує загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня , у якій навчається 135 учнів